Турецьке ісламське мистецтво

Мистецтво мармурового живопису

Мистецтво мармурового живопису, або ж ебру (ebru) по-турецьки, - це мистецтво створення барвистих візерунків шляхом розбризкування і зсипання кольорових пігментів в неглибокий лоток з водою, а потім перенесення візерунків на папір. Візерунки та образи зображують квіти, листя, орнаменти, решітки, мечеті і фази місяця та в основному використовуються для прикраси в традиційному мистецтві виготовлення палітурок. Невідомо, коли і в якій країні зародилося мистецтво ебру, немає сумніву, що схильність до декоративних мистецтв властива східним країнам. Кілька перських джерел повідомляють, що цей вид мистецтва вперше з'явився в Індії. Його завезли з Індії в Персію, а звідти воно потрапило до османів. Згідно з іншими джерелами, мистецтво мармурового живопису зародилося в місті Бухара (Buhara) в Туркестані (на території сучасного Узбекистану), потрапивши до османів через Персію. На Заході Ебру відомий як "турецький мармуровий живопис".

Деревообробка

Мистецтво деревообробки розвивалося в Анатолії в сельджуцький період і розвинуло свої унікальні особливості. Сельджуки, які були майстрами різьблення по дереву, зазвичай використовували дерево для мечетей і дверей гардеробів. Їх малюнки в основному зображали рослинні геометричні візерунки (сузір'я) і каліграфічне письмо. Фігури трапляються доволі рідко. Серед сельджуцьких деревообробних технік найбільш відомі різьблення, кюндекарі (kündekari), калеміші (kalemişi) та ажурна аплікація.

Османські вироби були набагато простішими. В османський період дерево використовувалося для виготовлення предметів домашнього вжитку, таких як триноги, ящики, скрині, ложки, трони, підставки для Корану, а також архітектурних елементів, таких як вікна, двері, балки, шафки, верхівки колон, стелі, ніші мечетей і мінбари.

Ілюмінування та позолота

Позолота, відома по-турецьки як "тезхіп" (tezhip), - це старовинне декоративне мистецтво. Слово "тезхіп" з арабської означає "перетворення золота" або "покриття сусальним золотом". Тезхіп може бути виконаний як фарбою, так і сусальним золотом. Він в основному використовувався в рукописах і на краях каліграфічних текстів.

Мистецтво ілюмінування було відоме як на Заході, так і на Сході. У середні століття воно широко використовувалося для прикраси релігійних текстів і молитовників. Поступово, фігурні ілюстрації стали більш популярними, і ілюмінування стало обмежуватися лише оздобленням великих літер на початку релігійних текстів.

У турків історія ілюмінування починається з 9 століття. Сельджуки принесли його в Анатолію, і ілюмінування досягло апогею в османські часи. У 18 столітті османське мистецтво ілюмінування почало згасати, а грубі декоративні елементи замінили класичні мотиви. У 19 столітті західний вплив, який можна було спостерігати майже у всіх областях мистецтва, почав відчуватися і в мистецтві ілюмінування.

Каліграфія

Каліграфія виникла після тривалого періоду між 6-м і 10-м століттями, коли розвивався арабський алфавіт. Додатково до шести основних стилів ісламської каліграфії тюрки створили новий стиль з форми "талік" (talik), відкритої персами. Турецька каліграфія продовжувала процвітати в 19-му і 20-му століттях. Однак з прийняттям латинського алфавіту в 1928 році він перестав бути популярним видом мистецтва і з часом став традиційним мистецтвом, яке викладається в спеціалізованих школах і установах.

Мініатюри

Мініатюри - це художній стиль з тривалою історією як в східному, так і в західному світі. Є, однак, ті, хто стверджує, що спочатку це було східним мистецтвом, звідки воно проникло на захід. Східне і західне мистецтво мініатюр дуже схоже, хоча відмінності можна спостерігати в кольорах, формах і предметах зображення. Розмір зображень був невеликим, оскільки мистецтво використовувалося для прикраси книг.

У сельджуцький період велике значення надавалося мініатюрному живопису. За часів Османської імперії сельджуцький і перський вплив спостерігався аж до 18 століття. У той час найвідомішими мініатюристами були Мустафа Челебі (Mustafa Çelebi), Селімієлі Решід (Selimiyeli Reşid), Сулейман Челебі (Süleyman Çelebi) та Левні (Levni). Творчість Левні ознаменувала поворотний момент у турецькому мініатюрному живописі. Він вийшов за рамки традиційних концептуалізацій і розробив свій власний унікальний стиль. Під впливом нових рухів 19-го століття, мистецтво мініатюрного живопису в османських землях почало також зазнавати західних впливів.

У Туреччині мистецтво мініатюрного живопису раніше називалося "накиш" (nakış) або "тасвір" (tasvir), причому перше використовувалося частіше. Художників називали "наккаш" (nakkaş) або '"мусаввір" (musavvir), а мініатюри зазвичай наносилися на папір, слонову кістку та подібні матеріали. З часом мініатюри поступово почали поступатися місцем сучасному мистецтву в його теперішньому розумінні.

Вироби зі скла

Видатні зразки виробів зі скла, залишені анатолійськими цивілізаціями, є частиною історії розвитку скляного виробництва сьогодні. Вітражі різних розмірів і форм були розроблені в сельджуцький період. За часів правління сельджуків найважливішим скляним виробом була позолочена плоска скляна таріль медового кольору з вивернутим обідком. Зразок такої тарілки був знайдений під час розкопок в Кубадабаді (Kubadabad).

Після взяття Константинополя місто стало центром скляної промисловості. Джешм-і Бюлюбюль (Ceşm-i Bülbül) і Бейкоз (Beykoz)- це дві османські техніки, які збереглися до наших днів. Аксесуари та артефакти, такі як масляні лампи, вази з тюльпанами, цукорниці, вітражі і кубки, були зроблені з застосуванням цих методів.

Перші зразки намистин для захисту від наврочення “Назар бонджугу” (Nazar Boncuğu) зі скла були виготовлені в селі Гьоредже (Görece) в провінції Ізмір (İzmir). Сьогодні намистини від наврочення можна побачити в кожному куточку Анатолії. Вважається, що всі живі та неживі істоти можуть бути захищені від наврочення такими намистом. Існує повір’я, що ці намистини відволікають злі погляди, що можуть спричинити наврочення. Тому амулети для захисту від наврочення кладуть в такі місця, де їх можна легко побачити.

Виготовлення плитки

Мистецтво виготовлення кахлів, що розвивалося разом з архітектурою, прийшло в Анатолію разом із сельджуками. Бірюзовий - основний колір глазурованої плитки, який використовуваної в сельджуцьких мінаретах і гробницях. З першої половини 13-го століття також траплялися баклажановий фіолетовий і кобальтовий синій. У сельджуцький період на стінах зазвичай використовувалися плоска плитка, а для написів - рельєфна. Вигнуті поверхні, такі як склепіння і куполи, були покриті мозаїкою з плитки бірюзового, темно-синього, фіолетового та білого кольорів.

Головним центром виробництва плитки з середини 14-го століття до кінця 17-го століття був Ізнік (İznik). З середини 14-го століття до середини 15-го століття в Ізніку (İznik) і його околицях вироблялася плитка "червона пастель".

Вишивка

Вишивкою прикрашали вироби зі шкіри, тканини або повсті, яка була виконана шовковими, вовняними, лляними, бавовняними і металевими нитками. Мистецтво турецької вишивки має довгу історію. Вишивати почали в палацах, а пізніше вона стала декоративним народним мистецтвом.

Методи вишивки та голки, які використовуються сьогодні, є кінцевим продуктом багатьох змін, заснованих на економічних і географічних умовах, а також естетичних уявленнях. Турецькі техніки вишивки різняться в залежності від того, як використовується голка: голка може бути використана, щоб шити або витягати ткані нитки; голки можуть допомогти закрити шовкові шви (Buhara atması [літ. бухарський вузол], якоб'єн атмаси (Jakobyen atması ) [літ. якобінський утік], Мараш Іші (Maraş işi) [літ. марашська вишивка], аплікація), або для зв'язування ниток (печворк, кумру гьозю (kumru gözü) [літ. голубине око], антеп іші (antep işi) [літ. антепська вишивка], гечме іші (geçme işi) та ін.).

Турецька література

Після прийняття ісламу караханідським князем Сатуком Бугра-Ханом (Satuq Bughra Khan) в середині 10 століття, турецький світ почав входити в середовище нової цивілізації. Турецькі племена, що мігрували на захід, передали вплив цієї цивілізації на літературу. Починаючи з кінця 11 століття письмова літературна традиція поширилася серед сельджуків.

Кутадгу Біліг (Kutadgu Bilig), Діван Лугаті'т-Тюрк (Divanü Lugati't-Türk), письмові твори Юнуса Емре (Yunus Emre) і Сейахатнаме Евлії Челебі (Evliya Çelebi’s Seyahatname) (Книга подорожей) є одними з найвідоміших прикладів турецької літератури періоду 11-13-ого століть. Алі Шир Невай (Алі-Шир Наваї) (Ali Şir Nevai (Ali-Shir Nava’i)) розвинув чагатайську турецьку мову як мову для мистецтва і культури.

Золотий вік османської літератури тривав з 15-го по 18-е століття і в основному був представлений диванами (прим.: Диван - поетична збірка), але були також і деякі прозові твори. Література розвивалася двома окремими напрямками: придворна література і народна література.

Придворна література

Література, розроблена османськими інтелектуалами, які в основному виховувалися в медресе (medrese) (навчальному закладі, що входив до складу комплексу мечетей) і які взяли арабську і та перську літературу в якості зразків для наслідування, відома як "придворна література". Її також називають "zümre edebiyatı" [вільно перекладається як висока література] або "ісламський вік" турецької літератури.

Популярна література

Цей жанр складається з народних казок, народних пісень, прислів'їв і загадок, творців яких або важко визначити, або вони залишились невідомими. Дервішську літературу можна розглядати як популярну літературу з релігійним змістом. Толерантність містицизму і його манера вираження привели до появи в цій літературній традиції самостійного напрямку.

Анатолійські килими (турецькі килими)

Термін "анатолійський килим" тепер використовують, називаючи звичайні килими, а також килими, виткані в Анатолії (або Малій Азії) та прилеглих до неї регіонах. Разом з плоскотканими килимами, анатолійські килими - це значна частина регіональної культури, яка сьогодні офіційно визнана як культура Туреччини і яка виникає з етнічного, релігійного та культурного різноманіття одного з найдавніших центрів людської цивілізації.

Прихід ісламу і розвиток ісламського мистецтва зробили значний вплив на вигляд анатолійських килимів. Орнаменти та візерунки відображають політичну історію та соціальну різноманітність цієї області. Тим не менш, наукові дослідження досі не змогли визначити будь-яку конкретну особливість дизайну певної етнічної або регіональної традиції чи навіть означити відмінність між кочовими та сільськими особливостями дизайну.

Сельджуки почали ткати килими в 11 столітті, а килимарство стало важливою галуззю промисловості в містах Конья (Konya), Сівас (Sivas), Кайсері (Kayseri) і Аксарай (Aksaray). Часто сельджуцькі килими роблять великими за розміром і виготовляються з овечої вовни.

В Європі анатолійські килими часто зображувалися на картинах епохи Відродження і вважалися символами гідності, престижу і розкоші. Політичні контакти і торгівля між Західною Європою та ісламським світом активізувалися після 13 століття. Коли в 14 столітті була встановлена пряма торгівля з Османською імперією, всі види килимів отримали торгову назву 'турецьких' килимів, незалежно від їх фактичного місця виробництва.

Популярні турецькі килимові мотиви

Елібелінде (Elibelinde)

Цей мотив символізує не тільки материнство і родючість, а й удачу, щастя і радість. Це символ жіночності.

Хаят Агаджи (Hayat Ağacı)

Цей мотив символізує вічність.

Муска (Muska)

Цей мотив допомагає зменшити дію наврочення і захищає власника від поганих подій.

Берекет (Bereket)

Цей мотив символізує вічне щастя і достаток.

Важливі центри виробництва килимів в Туреччині

Регіон Мармурового моря Туреччини: Стамбул (İstanbul), Хереке (Hereke), Чанаккале (Çanakkale)

Егейський регіон Туреччини: Бергама (Bergama), Ушак (Uşak), Мілас (Milas), Кула (Kula), Гьордес (Gördes), Мегрі (Megri)

Центральна Туреччина: Конья (Konya), Кайсері (Kayseri), Нігде (Niğde), Сівас (Sivas)

Східна Туреччина: Карс (Kars)